Люди твої, ШАУЛИХО!!!

 

 

« Таких, як  Олексій   Макарович ,

на світі  одиниці»

   Осінь  1941 року була щедра на дощ. Ось і того дня , ідучи до школи, Олексійко змок до нитки. У школі тихо, ще учні не позбігалися. Довгим коридором ходить вчитель,щось придивляється, розмірює на стіні. Зайшовши до класу,підліток звернув увагу на портрет  Гітлера, який, певно зранку повісили на стіну,бо вчора його ще не було. Тремтячими, мокрими руками Олексій витягнув зшиток із сумки , дістав чорнильницю. У цей час до класу вбігла Галинка, хлопець перевів погляд на бліде личко дівчини та її чарівну і милу посмішку. Неслухняні пальці Олексія не втримали чорнильницю, бризки чорнила розлетілися по підлозі, по стіні . Добряче дісталося і Гітлеру. Все це бачив і вчитель, який щойно зайшов до класу.

-   Олексію, біжи додому, нехай мама забілить стіну, а ми нічого не бачили, правда Галинко?

      У дівчинки аж заблищали очі від почутого.  Дуже розхвилювалася за однокласника, з яким виросли на одному кутку.

      Коли  Олексій повернувся із мамою, портрета на стіні вже не було. Ненька вдома тяжко плакала та все молилася до Всевишнього і за чоловіка, який воював на фронті , і за сина. Вона ніби підозрювала, що незабаром їй сповна доведеться випити гірку чашу горя.

-  Матусю, я не хотів пробач!

        Після цих слів хлопчина поринув у сон…

-  Олексію , вставай!  Просипайся синку, пора до школи,- почув ніжний голос мами підліток. Хоч і  давно вже не спав, а вставати зовсім не хотілося, а можливо, і страх переповнював душу. Ще б пак , таке вчора пережити.

    У двері хтось постукав. Мама ще не встигла, і слова сказати, як на порозі стояв учитель.

-  У вас є родичі в сусідніх селах? Сховайте хлопця десь. Не встигла оговтатися від почутого, як знову стук у двері…

Так у 14 років хлопчина із маленького села Шаулихи потрапив в Австрію до дитячого концтабору. Вперше побачив замордованих та вбитих побратимів. То було справжнє страхіття. Від побаченого кров холонула в жилах. Часто дітей утримували просто неба. З їжі, немов птиці , давали сире просо, яке насипали в жменю. Пити дуже  часто не давали  взагалі. Щоб вгамувати спрагу, воду пили з калюж . За лічені дні випивали все. Не було такого дня, щоб німці когось не розстріляли.

-  Альошо , це ти?— почув юнак чийсь голос. По той бік     колючого дроту стояла дівчина. В її   очах блищали         сльози. Юнак впізнав у ній свою двоюрідну сестру Анну  Матеєнко  із рідного села.

  - Аню, ти?— кинувся юнак до сітки. Дівчина похапцем вийняла з пазухи згорток, в якому принесла окрайці хліба для  Олексія. Ховаючись, хлопець з'їв шматочок , а решту заховав для товариша із сусіднього села Лащової — Дмитра  Рябошапка, з яким познайомився в таборі.

      Дівчина розповіла , що служить у господаря та має право вільно ходити по місту у вихідний день. Олексій з нетерпінням чекав того дня, коли знову почує рідний голос сестрички.

      Три роки поневірянь, страждань, принижень і голоду для Олексія пройшли , мов вічність. Та думки все линули в село, до матусі, до рідних і друзів. Вночі часто снився запах свіжоскошеного жита, рівні покоси сіна та розкішна мальва на розі хати. Однієї ночі  Олексій почувши у сні запах чорнобривців, які мама щойно зрізала та поставила на стіл у банку, твердо вирішив: треба тікати. Не боявся , бо навіть сама смерть була б єдиним порятунком від неволі. Домовилися із лащівським  товаришем , з яким побралися за межі табору. Полями, лісами, кручами, немов на крилах, юнаки тікали подалі від тортур. Побачивши джерело, хлопці вгамували спрагу. Ніколи раніше вода не була такою смачною, як в той час. Місяць ішли,  поки дісталися до Угорщини. Саме там наступали радянські війська. Великою радістю було для Олексія , коли його зарахували до запасного полку(правда з товаришем довелося попрощатися, бо Дмитру не було 18 років, і його відправили додому), а Олексія зарахували до діючої армії. Та він потрапив на фронт.

      Знову втрата своїх побратимів. Чим ближче до перемоги, тим бої були все жорстокішими. Німці чинили відчайдушний опір. Кожного дня — тисячі смертей,  навкруги — стогін  і крики, куди не глянь — завали побитої техніки, зруйновані будинки , море трупів і людської крові.

     9 травня 1945 року Олексій запам'ятав на все життя:багато чисельні салюти, обійми радість і плач, і оте довгоочікуване: «Ура! Перемога!»

     Днями ветерану війни, інваліду війни 1 групи Олексію Макаровичу  Матеєнку  з Шаулихи виповнилося 85 років. З нього можна брати приклад. Недаремно він депутат  сільської ради. Сусідка ювіляра Любов Антонівна Попсуй не стримує емоцій:

-   Таких людей, як Олексій Макарович, на світі одиниці. Який він молодець! Навіть зовсім втративши зір, він ніколи  не падає у відчай, ніколи не скаржиться на долю. Живемо поряд уже десятки років. Ніколи нічого про нього поганого не чула. Завжди скромний, тихенький, доброзичливий. Частенько навідуюся до нього, кажу, як там мій ветеран поживає? Хоч і живе один, і ходить із ціпком, а подивіться який в нього оптимістичний настрій. Він цікавиться життям села, тим , що відбувається в країні! З діда-прадіда  звик до праці ось і зараз господарює. Курочок тримає.

     Олексій  Макарович тільки посміхається у відповідь:

-  Ти , Любо, щось як придумаєш. Досить мене хвалити, а то перехвалиш. Уже майже три роки, як ветеран живе сам.

- На жаль, моя перша дружина Таїса, з якою виховали сина та прожили у дружбі, взаєморозумінні і злагоді 26 років, пішла із життя, а душевний біль ніколи не вщухає… Пішла із життя і друга  моя дружина Олена, з якою прожив 17 років. Діти хоч і живуть зараз в іншій країні, та до мене навідуються. Допомагають чим зможуть . Та й добрих  сусідів маю, як ось Любу та Михайла Попсуїв,— говорить Олексій Макарович. А зараз коли не бачу світу білого, допомагає родич Олег Пархоменко з дружиною Любою. Завжди допоможе Віталій Скалівенко — і дров наріже, і нарубає. Пропонували мені послуги соціального працівника, але мені є кому і хліба принести, і водички, тому відмовився. Та й керівник господарства Віктор Маленко не забуває: до Дня інвалідів олії привіз , круп різних. Воно як поруч добрі люди, тоді й на душі спокійніше. Та й сам не хочу сидіти без діла , щоб бува , не залежатися,— сміється ювіляр.

     Після цих слів промайнула думка: скільки нам , молодим, треба вчитися в таких, як Олексій Макарович. Немов прочитавши її,  господар з повагою сказав:

- Нічого жалітися на життя. Усе є: і хліб , і до хліба . Одного хочеться — здоров'я та світу побачити хоч трішки…

      Тож прийміть, шановний Олексію Макаровичу, вітання з днем народження від усіх жителів села. Ви — наша гордість і слава. Здоров'я вам, щастя людського миру і злагоди. Земний уклін і найглибша вдячність.

                                                                                             Валентина  Довгань

                                                  Сільський голова села Шаулихи                                                                                                                                       14.03.2011р.

 

 

                     « Я у селі зараз  найстаріша…

                Не  думала ,  що   скільки   проживу…»

      Бабусю Палажку знають у Шаулисі  всі за її  добре серце та працьовиті руки. Першого   березня жінка святкувала своє 98—річчя, щоб привітати найстарішу жительку села  ми завітали в цей день до неї.

- Я у Шаулисі  найстаріша…І не думала,що скільки проживу,— промовила бабуся. І пильно придивлялася до кожного - впізнавала , хто ж до неї завітав. Найпершого впізнала керівника господарства Віктора Борисовича Маленка.

- Це мій сусід Вітя,— з гордістю промовила  іменинниця. Виріс у мене на очах. Добрим хлопчиком був. Змалку було видно,що добрим господарем стане. А зараз радію за нього.

- Ось вам, бабусю Палажко, яблука із мого саду, їжте на здоров'я!

    Впізнала Пелагея Іванівна Вовк і секретаря  Наталію Миколаївну Кузьменко, і мене, сільського голову. Розпитала всіх про дітей, батьків. Всім цікавиться старенька, все знає, про всіх людей в селі хвилюється.

- Дякуємо вам, бабусю, що здатні так людей любити,за добре, лагідне серце, за подвиг довжиною в життя. А квіти нехай вам нагадують про прихід весни.

- Ой, мої дорогі квіти!, - тремтячими руками пригладила голівки гвоздик. - Я люблю квіти, вони мені здоров'я додають. Скіко їх вирощувала: і чорнобривців, і майорів, і жоржин.

… Вона схожа на кульбабку, що відквітла. Така ж легка, з мудрим світлим поглядом, охайна і гарна у своїй майже сторічній природності. Мабуть, сам  Бог благословив цю жінку благодаттю, подарувавши не тільки довголіття, а й відповідну віку привабливість, ясний розум та радість  в очах. Погодьтеся, це буває нечасто.

    Розмовляли довго, та жодного разу Пелагея Іванівна  не поскаржилася на долю, не обмовилася словом, що вже нажилася на цьому та чекає смерті. Хоча життя її було ой яким нестерпним.

…  Народилася   Пелагія Іванівна в Шаулисі , в багатодітній сім'ї. На її долю випав і голод, і холод , і війна, під час якої загинув і батько і брат. А в 1943  році, після звільнення Києва, її відправили на відбудову  столиці. Пригадує жінка, як розбирали зруйновані будівлі на Хрещатику та возили для будівництва редакції. Це була тяжка праця, та й голод мучив. А найбільше дошкуляла туга за мамою, за сестрами та рідним селом. Як же ж раділа вона, коли сестра Ганна, добилася для неї дозволу, щоб повернутися додому. Три дні йшли до рідної домівки. Вдень нічого, а як ніч настане, то  ховалися в скирті з соломою. Ноги до крові постирала, та болю не відчувала, бо біль за рідним селом був дошкульніший.

     Якої тільки роботи не доводилося робити в колгоспі Пелагеї Іванівні. Все вміла. А , як бувало, стане  дрова рубати, то ще не кожен  чоловік з нею справиться.

- А скільки сватачів у мене було, та все не такі. Я своє кохання втеряла, то як же… Був у  мене коханий, та його родину , яка мала 30 десятин землі, де трудилися від зорі до зорі і батьки , і  діти, розкуркулили, та й виселили всю сім'ю до Сибіру. З того часу нічого й не знаю про нього . Добрий і дуже ж гарний хлопець був, в серці залишився назавжди…

    Зараз Пелагеєю Іванівною  опікується  племінниця Валентина Григорівна  із чоловіком. Донедавна проживала в місті, а як зрозуміли, що тітці без їхньої допомоги не обійтися, кинули гамірне життя та й переїхали в село.

- А мене як питають знайомі в Житомирі . де я зараз живу , кажу, що в лісі ,— сміється Валентина Григорівна. — Правда ,в лісі. Подивіться, яка навкруги краса. Син як приїздить  погостювати, то не нахвалиться. Повітря свіже, річка поруч. Ягідки – грибочки — все, чого   хочеться.

- Та ото ж , клопота  ціла,— бідкається Пелагея  Іванівна. — Сиджу, нічого не роблю, а руки болять…

— Чого б вони не боліли, тьотю. Вони ж відпрацювали он скільки. Відпочивайте, ви цього  заслужили, — торкнулася руки тітки племінниця.

-  Це моя хрещена мама. З малесенької і до семи років жила я з тіткою і бабусею. А як у  школу пішла, то мама забрала до міста. Про те всі канікули мої були тут, в селі. Я завжди ділилася з хрещеною своїми проблемами, успіхами, а вона завжди давала розумні та добрі поради. На все життя мені запам'яталося, — пригадує Валентина Григорівна, —як після трудового дня тітка приносила мені в хустиночці шматочки їжі «від зайчика». Відмовляючи собі, вона дбала про мене.

    Життя цієї мудрої жінки навіки пов'язане з рідним селом. Мала кілька нагород за доблесну працю. Все життя працювала, не покладаючи рук, дбала про племінницю та її родину, власним прикладом виховувала у них любов та повагу до праці, до істинних людських цінностей. А на моє запитання, який секрет довголіття, серйозно так подивилася у вічі й відповіла: «Я помолюся за вас, діти, Богу, за всіх людей помолюся, попроси Ісуса Христа, сина Божого, щоб вас нагородив довголіттям. Вірте в Бога. Один Бог держить мене на світі. І ще, дорогії , один секрет : любіть людей, допоможіть тому в горі , хто потребує цього. Я завжди допомагала людям і вам раджу».

      І полилася розповідь, та так у лад кожне слово наче розспіване. Слухав би і слухав. Мов сама вікова мудрість промовляла.

      На прощання бабуся Палажка провела нас словами: « Хай щастить вам у полі, в домі, в дорозі, в хаті й на порозі. Будьте здорові! Дарую вам , діти, літа свої. Хай вас  Бог охороняє і низький вам уклін!» Кожне слово промовляла правильно, дзвінким і тремтячим голосом. Підвелася і низько схилила голову,  а букет пригорнула до грудей. У присутніх заблищали сльози.

        Слухаю нелегку історію життя, закарбовану в пам'ять жінки до найменших дрібниць. І пригадую слова Бориса Олійника «… вона усміхнулась, красива і сива, як доля…»

 

                                                           Валентина  Довгань

                                                Сільський голова    с. Шаулиха                                                                                     01.03.2011р


    З нагоди ювілею

Віктор Борисович Маленко

  Цьогорічна осінь радує всіх чарівними барвами, п’янким повітрям. Як завжди, листопад,  для шаулян  щедрий на  свята: і День села, і храмове свято архангела  Михаїла, і День працівника сільського господарства, яке в цьому році  співпало  з ювілеєм директора ФГ «Фенікс-М» Віктора Борисовича Маленка.

      Здавалося б, жнива закінчилися, пора й перепочити, але насправді роботи ще, як кажуть, непочатий край. Бо той, хто хоче мати гарний урожай, працює увесь рік. Тому у працівників такого  господарства як «Фенікс - М» знову гаряча пора...

      Господарство займається вирощуванням  зернових культур. Та ось вже декілька років Віктор Борисович успішно працює у сфері інтенсивного садівництва. Ця  людина, безумовно, закохана у свою справу:  мудра, знаюча, і, як то кажуть, фахівець високого ґатунку. Взявши в оренду  землі  на території Шаулихи, за невеликий період часу   разом з братом,  Андрієм Борисовичем,  перетворив їх у квітучі сади, які восени приносять високий врожай.

- Закладаючи сад, хотілося, щоб він радував всіх  жителів , - говорить керівник.  

І це їм удалося. Уже  посаджено    29,3 га яблуневого саду.

 Бачили б ви своїми очима: яке то диво!

    Щоб добитися вагомих результатів  Віктор Борисович , разом  з  Андрієм Борисовичем , стали  вивчати досвід інших господарств, у тому числі  й зарубіжних, бувати на семінарах, знайомитися з сучасною літературою та запроваджувати у себе нові технології.  Працюють в господарстві  цілий рік і протягом усього часу знаходиться робота: то закладка нового саду, то окуліровка, то полив, то внесення мінеральних добрив, та, власне, всього й не перерахуєш.

    - В  підборі сортів для  саду, довелося  серйозно підійти до цього питання. Потрібні були нові високоякісні сорти, що володіють скороплідністю, регулярним плодоношенням, врожайністю, що мають високі товарні і смакові якості плодів, не псуються при зберіганні. Сад, як живий організм постійно вимагає оновлення, заміни старих сортів на нові. Вартість саджанців на ринках  висока, тому довелося створити свій розплідник, навчитися  прищеплювати і перещеплювати дерева, - діляться досвідом садоводи.

— В  садівництві немає дрібниць, важливо точно і в строк виконувати усі заходи щодо догляду за садом, і він багато років буде радувати вас чудовими плодами, вирощеними вашими руками, — нагадує  кожному, хто купує  саджанці в господарстві  Віктор Борисович.

 

    Нині на плантаціях гаряча пора. Зібрані  тонни соковитих запашних плодів. Паралельно займаються й реалізацією, бо ж продукція має свій термін зберігання. Власне, постійні клієнти вже вишикувалися в чергу. Мають можливість закупити яблука і мешканці району. До речі, в господарстві  їм завжди ідуть назустріч, дозволяючи вибирати яблука на свій смак та уподобання.

    Сьогодні,  важко навіть уявити наше село  без  бадьорого, врівноваженого, з почуттям гумору, із власними поглядами на життя,  Віктора Борисовича.

     На цьому нелегкому шляху розкривається і гартується  його характер та  хист  керівника, адже    праця  директора фермерського господарства  вимагає постійного горіння, ентузіазму, оптимізму, любові до  людей.

    Сім’я, для нашого ювіляра,  завжди  є  надійною фортецею. А    дружина,  Ірина Петрівна, яка працює  разом з ним у  господарстві, стала йому вірним другом і порадником. Разом  вони виховують  двох   чарівних  доньок, Мирославу і Вікторію.

     Прагнучи жити в гармонії із самим собою, Віктор  Борисович,  простягає свою руку підтримки  людям. Бо любов до людей допомагає йому жити, творити добро.

     Про свій колектив Віктор Борисович  каже тільки хороші слова,  бо  працюють там скромні, працьовиті люди, що взяли на себе найважчу і найважливішу турботу – працювати на землі і годувати країну.

     Дбає керівник  і про соціальний розвиток рідного села,фінансово підтримує футбольну команду, художню самодіяльність, постійно живе проблемами села.

У 2012 році В.Б.Маленка  було визнано «Кращим роботодавцем року» у галузі рослинництва.   

       Господарство стрімко розвивається, успішно функціонує та розширює свою господарську діяльність, в першу чергу, завдяки амбітному, цілеспрямованому керівнику, який зарекомендував себе не лише талановитим організатором, а і дбайливим господарником.

 

А ще хочеться додати, що без величезної любові до своєї  справи  і до  людей просто неможливо стати справжнім   господарем, неважливо молодим чи зі стажем.

Тому з роси і води Вам, Вікторе  Борисовичу, з ювілеєм! Хай на Вас чекає ще довге щасливе  життя, вдячність   людей , і, звичайно ж, пошана і повага близьких і рідних. Міцного здоров'я Вам і Вашій родині. Хай радісне щебетання підростаючих   доньок  зігріває Ваше серце.

Нехай завжди, аж до сторіччя, Вас супроводжує щаслива зоря удачі, а притаманні Вам - мудрість, інтелігентність, порядність та професіоналізм ще довго-довго слугують не  лише  Шаулянам, але й усій Україні.

Живіть до ста років на поміч всім людям.

Здоров’я міцного вам зичимо щиро,

Ласки від Бога, від людей добра,

На многії і щасливії літа.

 

    Крім ФГ «Фенікс-М» на території Шаулиської сільської ради працюють сільськогосподарські підприємства СФГ  «Земля» (директор Маленко А.Б.), СФГ «Марія» (директор Нещадим Н.Н.), ПСП «Фаворит» (директор Хмельницька З.П.). Керівники цих підприємств – прості люди, але вони з душею ставляться до господарства, до своїх працівників та людей, які живуть у селі.   Спасибі Вам за доброту, відвертість, чуйність, допомогу. За вічне бажання робити людям добро, за мудрі поради, за невтомну роботу  - низький Вам уклін.     

   Від щирого серця вітаємо всі трудові колективи з Днем працівника сільського господарства. Нехай успіх і удача і надалі винагороджують Ваші труди.

Бажаємо нових звершень, оптимізму, наснаги, здоров'я, усіляких гараздів та добра на довгі роки.

Божої благодаті  Вам і вашим родинам на многії літа!

 

                                      За дорученням жителів села

Шаулиський  сільський голова

Валентина Довгань


СУГАК  МАРІЯ  СЕМЕНІВНА

      Марійка благала Господа щоб,бува,її найкраща подруга не похитнулася, не впала на плацу. Дуже погано себе почувала. Шеренга з в'язнями рушила до фабрики. Під час роботи Марійка,як могла підтримувала подругу. Дуня стала для неї як рідна сестра.

       —Води !  —прошепотіла подруга.

Марійка поспіхом подала флягу з водою. А сама від важкого удару в обличчя знесилена впала на підлогу. Закривавлене лице,руки шум в голові —усе перемішалося. Та слово «карцер»ще довго звучало у вухах дівчини. Три дні без шматочка хліба,без краплини води —таке було покарання за ковток води для подруги. Проте,обдумуючи,що сталося Марійка жодного разу не пошкодувала,що саме так вчинила з найріднішою для неї там,в далекому краю,людиною. Дівчата —подруги ділилися своїм шматочком хліба з Марійкою,вділяли від свого пайка і воду. На пайок виділяли 250 грамів хліба з тирсою. Виморена голодом,холодом,вона згадувала своє прожите життя до найменших дрібниць,що закарбувалися в пам'яті дитини. Мимоволі подумки поверталася до рідних. Згадувала покійну маму. Думала про батька,брата, сестру. Де вони?Як там дідусь Тимофій і бабуся Федосія,які стали їм  рідними людьми?А також всі інші як вони?Дівчина, то тихенько плакала,то поринала в глибокий сон,в якому вона —п'ятирічне дівча,що сидить на розі хати під розлогим кущем ліщини,милується різнокольоровими  мальвами,що так рясно зацвіли попід вікна батькової хати. Марійка любила ось так сидіти і чекати тата з поля. Родина Кірди була заможною. Батьки утримували невелику пасіку,мали великий шмат  землі,була і корівка. Гнули спину від рання і до смеркання. Трьох дітей:сина Івана та двох доньок Галю й Марійку — любили понад усе. Дітей змалку привчали до праці. «Мої маленькі помічниці», —промовляла мама,пестячи голівки дівчаток загрубілою від важкої праці рукою.

       Увагу дівчинки порушив якийсь вершник,що швидко наближався до їхнього двору. Серце Марійки затріпотіло,ніби віщувало біду,а можливо від того,що вона побачила заплакані очі матусі. Дівчинка не все розуміла,що відбувається,проте знала ,що щось страшне. Тато ще вчора з Іванком і Галею поїхали до Києва,та чомусь не повернувся. Мама щось благанно просила незнайомця,та той був непідступний. З хліва вивели корівку,якісь чужі дядьки носили з комори зерно. Мама побиваючись плакала. Налякана Марійка голосила на весь світ, чіплялася за материну спідницю.  Ударом ноги незнайомець відкинув матір від дитини і промовив до охоронців:

    —Дитину в вагон !  

—Ні —і —і ! —скрикнула страшно ненька. Кинулася наздоганяти.  —Усе заберіть,тільки доню залиште ! —благала жінка. Знову удар. Її тіло звилося вужем на землі,вона застогнала пораненим звіром.

  —Ні-і-і! —Це було останнє слово мами,яке почула Марійка. Дівчинка сильно плакала,притулившись до стіни брудного вагона,наповненого дітьми. Через щілину дивилася на тіло мами,яка так і не піднялася з землі.

      Так Марійка та ще багато дівчаток і хлопчиків,яких спіткала така ж доля, у 1933 році потрапила в дитячий будинок міста Києва.Хоч увагу дівчинці і приділяли,але оте страхіття,пережите сиротою,не давало спокою ні вдень, ні вночі.В притулку дівчинка назвала своє ім'я  Марія і що тата звали Семен,а от прізвища свого вона не знала.Тому й записали:Невідома Марія Семенівна.

    У Київському дитбудинку дівчина пробула три місяці.Після її відправили в Тальнівський дитячий будинок,а з Тального —до Заліського патронату,в якому на утриманні було 16 дівчаток і хлопчиків.Неподалік від нього жили дідусь Тимофій Гаврилович Білик і бабуся Федосія з дітьми.Марійка любила бувати в гостях у цій добрій і привітній сім'і.Старенькі придивилися до дівчинки, яка старалася допомогти їм по господарству,пасла  корівку.Згодом  Марійка  стала членом сім'ї і так гордо промовляла  подругам: «А я  — Марія Білик!»

      Босоноге дитинство дівчинки обірвала війна.Дівчат і хлопців підлітків з Заліського,у 1942році 27 червня забрали на примусові роботи в Німеччину.Потрапила до цього списку і Марія Семенівна Білик. Підлітків вишикували по четверо,оточили поліцаями із собаками і погнали до вокзалу,де посадили у вагони.Там місця вистачило тільки сісти,лежати було неможливо.Їхали довго.Довезли,вивантажили і під конвоєм повели у табір.Великі залізні ворота.Одразу за цими воротами українські діти довідалися,що таке пекло на землі: не встигли оговтатися —як їх почали бити давати стусани. Так не б'ють навіть худобу,думала Марійка : не так повернувся не туди став. Побиття без кінця. Не раз дівчатка падали на коліна і прохали Господа вберегти життя.У таборі для дівчат —підлітків,як і всім в'язням,Марїї відрізали довгі коси ,почепили на шию номер з бляхи на мотузці,записали.Номер Марійки 20208 назавжди закарбувався в пом'яті.Потім дали зелену  «   робу» без білизни, дерев'яне взуття «гончуги».Далі —до бараку:нари,твое місце…

    ...Нічну тишу порушив брязкіт ключів та оте остогидне: «На роботу!»...

    28 лютого 1945 року табір був звільнений союзницькою армією. Та на рідну землю дорога виявилася довгою.З  березня по жовтень довелося Марійці працювати і в Польщі,за 7 кілометрів від міста Познань.І лише в кінці жовтня отримала дозвіл повернутися в Україну.Товарним вагоном поверх вугілля дівчата —українки добиралися додому.Ступивши ногою на рідну землю,ставали на коліна,падали і цілували її —землю Батьківщини.

       …Восени 1945 року,готуючись до  Храму Казанської Богоматері, Федосія мила зовні хатні вікна.Думки,як завжди були про дітей,і звичайно про Марійку.Дуже боялися старенькі померти,не побачивши її,тай вік поважний:Тимофієві —75 років, а Федосії —61 рік.Та бабуся відчувала серцем,що їхня дівчинка є на цьому світі.Стояла  спиною до вулиці,тож не бачила,тільки почула,як скрипнула хвіртка і по густому споришу босоніж ішла Марійка.

       —Тимофію! Тимофію! —гукнула бабуся Федосія.А сама кинулася в обійми дівчинки. Раділи,плакали,сміялися… Бабуся розглядала Марійку, її рученята,що були обтягнуті жовтою шкірою,наче курячі кісточки.Тьмяні очі на блідому,аж прозорому личку , сині губи,які навіть всміхатися не могли.Але час всесильний — загоїть рани.

        Працюючи на різних роботах в Кобиляках,Марія познайомилася з вродливим, трудолюбивим парубком.Розговорилися.Виявилося,що Михайло Сугак також був вивезений в Німеччину на примусові роботи,навіть їхали в одному вагоні.Так народилося їхнє  кохання.Спочатку потай від людських очей,а потім,коли не змогли жити один без одного, опустилися перед Тимофієм Гавриловичем і бабусею  Федосією на коліна,  прохаючи благословення на шлюб. І уже щасливі наступного дня  поспішали полями в Шаулиху до Михайлових батьків,щоб і вони дали згоду.Весілля призначили на глибоку осінь.Було воно не дуже людне,проте веселе.Жінки перешіптувалися,що забере Михайло від старих Біликів дівчину.Та Марія не падала духом,знала,що чоловік в образу її не дасть.І не помилилася. Михайло був вірним чоловіком і люблячим батьком.

       Щороку лелека навідувався до хати Сугаків.Спочатку приніс Леоніда,потім Олексія,Павліну, Марію.В 1960 роках сім'я переселилася з радгоспу в Шаулиху.У 1967 році в новозбудований дім лелека знову навідався —приніс згорточок з дівчинкою Ларисою,яка так схожа на свою матусю.Та доля готувала жінці ще одне випробування.Невблаганна тяжка хвороба та смерть забрала від дружини чоловіка,а від дітей батька.Свято бережуть вони пам'ять про свого татуся,який був доброю,працьовитою,чесною і порядною людиною.А згодом Марія Семенівна похоронила сина Олексія.Це ще дужче підірвало  материнське здоров'я.

      ...Життя триває. Діти люблять свою матусю,а вона живе їхніми проблемами,успіхами,пишаеться онуками та правнуками.Чекає 9 Травня,бо приїжджають діти з сім'ями, —і збереться вся її велика родина.

        Свято береже Марія Семенівна свідоцтво про народження,яке лише в 1990 році розшукала в архівах та з нього дізналася,що народилася 18 вересня 1928 року в Київській області Баришівського району в селі Борщів.Батьків її —Кірди Семена і Пелагеї —давно немає серед живих.

      Маріїї Семенівні довелося не один раз міняти прізвища:і Кірда,і Невідома,і Білик,і Сугак.

     Швидкоплинний час  відносить у далину роки,що склалися у десятиліття .Сиві тумани вплелися жінці в коси.Вдивляєшся в голубі, як небо,очі,і гордишся від того,що у тій слабкій,побитій до напівсмерті і голодній дівчинці виявилося стільки сили і мужності,що смерть не посміла стати на її дорозі.Мабуть,Господь  дав її вік як винагороду за терпіння.

      Зараз 83-річна Марія Семенівна Сугак живе в Шаулисі і теж воює,цього разу з хворобами і підступною старістю.Опікується старенькою наймолодша донька Лариса з чоловіком,зігріваючи її старість теплотою і турботою.Марія Семенівна не може пересуватися.Але мозок і руки працюють. Пам'ять наче в юності.

      Дізнавшись ,що я хочу написати статтю про її життя,Марія Семенівна  так сумно поглянула мені в очі з гіркотою у голосі промовила:

   —Та що про мене писати,я тільки свідок —герої всі ті,хто там залишився…

       Вдивляюся в обличчя людей.В них —біль,скорбота,гіркота втрат і ще щось невимовне,чого мабуть, не зрозуміти нам, хто знає про війну віддалено і приблизно,в основному з книг. Та ми всі повинні пам'ятати і шанувати людей,які це пережили.                                      

                                             Валентина Довгань,

Сільський голова с. Шаулиха


Івченко Тетяна Сергіївна

ЧУЖУ    СТАРІСТЬ   ЗІГРІЛА    ЛЮБОВ’Ю

Шановна редакція газети «Колос»!

      Я, Яремчук Марія Захарівна, жителька села Шаулиха, вирішила написати до Вашої газети. На сторінках районної газети, яку дуже люблю і передплачую давно, хочу подякувати добрим людям, які вміють зігріти чужу старість любов’ю.

      Не зогляділася я як прожила на цьому світі  86  років. Разом з чоловіком виростили та виховали двох синочків. Діти у нас дуже добрі, маю уже і внуків. Та життя розпорядилося так, що я на старості років  залишилася сама. Чоловік помер,  сини із сім’ями проживають  окремо: один в Росії, другий в Умані. Звичайно, діти приїздять по можливості, але вони спокійні, бо знають, що  мною опікується соціальний  працівник - Івченко Тетяна Сергіївна. Це дуже добра, привітна і турботлива жіночка. Крім мене у неї ще одинадцять стареньких немічних людей, проте її енергії та доброти вистачає на всіх. Я з нетерпінням чекаю свою помічницю.

      Таня має гарну сім'ю: чоловік Василь, донечка Наташа і синочок Саша.  Часто чоловіка  бере  з собою допомагати, коли робота чоловіча потрібна. А таке часто буває. Буває і Саша з мамою прибігає, то водички принесе, то дров до грубки. Добрі люди.

     А цієї зими я захворіла, то Таня  кожного дня прибігала відвідувала,   приносила  ліки, поралася по господарству,  мене  і витирала, і чаями поїла, і їсти варила. Не рахувалася із своїми  вихідними, піклувалася про мене.

    Від щирого серця хочу подякувати Тетяні Сергіївні за її душевну доброту, за порядність, людяність. А  її батькам, Сергію Омеляновичу і Наталії Іванівні  Матеєнкам, велике спасибі , що виростили таку добру дитину, а мені помічницю. Без її допомоги я б не справилася ніяк.

    Всім  людям, які потребують соціальної опіки , бажаю, щоб і в них був такий відповідальний, совісний і турботливий соціальний працівник, як наша Таня.

      Міцного  здоров’я  тобі ,Таню,  особистого щастя, невичерпної енергії, сімейного затишку та мирного неба.

                                                                                  З повагою

                                                              Марія Захарівна Яремчук


Лариса Дмитрівна Чупрун       

     Різдво  далекого 1973 року видалося для родини Дмитра   Ївтуховича   та  Марії Дмитрівни Запорожців  щедрими на  свята  та  привітання. Всі  рідні, знайомі, друзі  вітали молоде подружжя з Новорічними і  Різдвяними святами, а найбільше  привітань -  з  народженням  донечки  Лариси. Батьки безмежно раділи появі  донечки, їхньої надії  і  розради. Всі найкращі риси успадкувала дівчинка  від своїх батьків, шанованих людей   у Папужинцях.  Разом з молоком матері усотала любов до України, рідної мови, людей  та  дітей. Ще змалечку  була привчена до праці: допомагала батькам по господарству, доглядала за меншими - братиком  Борисом. А до того ще і в школі навчалася на «відмінно», була активною і старанною в шкільному житті, готова допомагати і меншим за себе, і людям похилого віку.

     Ніким іншим, ніж вчителем початкових  класів,  Лариса Дмитрівна себе не бачила. Закінчила десятирічку  без  жодної  четвірки і поїхала вступати до Уманського педагогічного інституту . Успішно закінчила факультет, і у 1996році і   повернулася  до рідного села.

     Як зараз пам'ятає свій перший урок. Перше вересня. Вона, молода, красива, тендітна заходить до класу  - а там на неї дивляться 8  пар очей. Та  такі цікаві  і  допитливі. Почався урок. Діти не могли відірватися від цікавої розповіді вчительки, її чудова українська мова лилася по класу, на неї захоплено дивився весь клас. Так і закінчився  перший трудовий день молодої вчительки.

    Додому летіла як на крилах. Здавалось, що під ногами немає землі. Одухотворена, піднесена, Лариса Дмитрівна всім своїм єством відчула: це справжнє її покликання, вчительство - це її життя.

     Згодом Лариса Дмитрівна перейшла працювати в  сусідню  Шаулиську школу, де й працює впродовж  13  років.

     Багатовипускників випустила у світ широкий   Лариса Дмитрівна за 20років  своєї вчительської праці. Кожного свого учня пам'ятає, пишається, бо для неї завжди було найважливішим прищепити своїм вихованцям кращі людські чесноти: доброту, милосердя, почуття справедливості.   Постійно  дбає   про духовне збагачення дитячої душі.

    Так, Лариса Дмитрівна з тієї когорти вчителів, які залишають частку себе в дітях, хто, не шкодуючи сил, творчої наснаги, таланту, вкладає в душі вихованців найбільші скарби - душевність, людяність, порядність. А по другому  вона і не вміє.  Про це вона твердо вирішила, починаючи свій трудовий шлях у житті.    За це її люблять і поважають  учні, їх батьки, колеги.      Найбільша нагорода для неї, звичайно, - вдячність учнів, їхня небайдужість.

Вже третій рік  як Лариса Дмитрівна очолює  Шаулиський НВК.

Її поважають в колективі, колеги зізнаються, що їм справді пощастило з керівником: “виважена, коректна, доброзичлива, милосердна” - такі епітети на адресу  Лариси Дмитрівни   від   працівників  закладу.

З ранку до вечора на роботі,  а  вдома чекають на Ларису Дмитрівну  коханий чоловік Віктор  Дмитровичз  донечкою Олею  та  синочком  Максимом.З  нею  їм  затишно  і надійно.

Родина пишається своєю донечкою, мамою, дружиною,сестричкою, тітонькою і невісточкою .

Ось такою вона є,  Лариса Дмитрівна  Чупрун, прекрасний керівник і чарівна жінка.

Різдвяними днями цього року Лариса Дмитрівна святкує свій ювілейний день народження.

Нехай ваше життя завжди квітне яскравими  барвами, здійснюються ваші  найзаповітніші мрії. Любові, радості й ніжності!

 

                                             Валентина Довгань,

Сільський голова с. Шаулиха


Віктор Іванович Подогов

             Розвиднялося, сонце зводилося з- за обрію та полоскало своє проміння в тихому плесі ставка. Дедалі  меншало          туману, він розсіювався і підносився догори. Липневий росяний ранок сповнюється різноголоссям пташиного співу. Вода все помітніше міняє  відтінки.

           Кожен  рибалка має свої  заповітні місця. Бо , здається, саме там і чекає на тебе рибальське щастя, а хто ж не хоче спізнати його в черговий раз.  Бо риболовля — це така річ  , раз підеш —  не відмовишся.

       Віктор Іванович Подогов  впізнав у Шаулисі не тільки рибальське щастя, а й віднайшов  свою долю. Такі люди, як він   заслуговують   на те, щоб  про них розповідати.

    Великий оптиміст, життєлюб. Поспілкувавшись із ним,  співбесідник сам  немов заряджається позитивною енергетикою, яка ллється із його  мудрості  прожитих років.         В  його  житті не було і нема часу сумувати чи нарікати на долю… 

       В молоді роки, побувавши всього один раз  в наших краях,  безмежно закохався у неповторні краєвиди та …  у свою Ганусю.

        Росіянин за національністю, приїхав  із Баку  до тітки Меланки  у гості,  мріяв про дружину українку, намалювавши її у своїй уяві .

        Вранці   рипнула хвіртка  і на подвір’я  тітки  ступила  чорнява кароока красуня.

- Добридень, тітко Меланко! Я з донечкою Ніною молочка вам принесла! — дзвінким голосом   промовила   Анна, ніяковіючи  посміхнулася  гостеві.

- Віктор, — простягнув руку незнайомець. —  А як  звати це чарівне янголятко та його маму? — щиро поцікавився гість.

       Віктор глянув у вічі  цій жіночці  і про себе відмітив: «Якщо не відмовить мені, то буде моєю дружиною». Ніби прочитавши його думки, Ніна зі своєю дитячою безпосередністю  вигукнула : «Мамо, я хочу, щоб дядько Вітя був моїм татом!» . Запанувала тиша. Аня,   взявши  донечку  за руку вийшла  з  обійстя.

Віктор негайно поцікавився у тітки про цих дивовижних  сусідок. Полегшено зітхнув, коли дізнався, що Анна  живе без чоловіка.  І вже  не міг дочекатися наступного ранку, коли Аня  знову принесе  молоко.

Зустрівши   її на подвір’ї  у  тітки Меланки, серйозно спитав:

- Ви подумали над словами своєї донечки? Я хочу бути для неї татом, а вам  опорою, помічником та добрим чоловіком.

45  років прожили  в любові та злагоді   Віктор  Іванович   та  Ганна Михайлівна ...

У них народилася   ще  одна  донечка   Марійка.  Ніну та Марійку   тато безмежно любив   і  плекав. Намагався  передати їм любов до людей, до знань, до життя. І йому  це вдавалося.  

        Віктор  Іванович   лег­кого хліба не шукав  — 42 роки  працю­вав  ковалем у тракторній бригаді тодішнього колгос­пу «Перемога».Простий і скромний, трудолюбивий і добро­совісний він  користу­вався повагою й авторитетом у  трудовому колективі. Поважають цю  цікаву, мудру  і добру   людину  всі односельці. Певно, не знайдеться в селі будинку, де б не  було виробу зробленого руками цього чоловіка. Скільки сап зробив, скільки навісів, засув, совків. Всього не перелічити.

Ганна Михайлівна  працювала ланковою рільничої бригади.        Жили чесно, радіючи   успіхами дітей  та онуків.

      Вже більше 10 років, як Віктор Іванович, похоронивши свою дружину, живе сам. Старша донька Ніна живе в Вінниці, а молодша Марія в Мошурові.  Дочки часто навідуються  на могилу мами   та  добатька,  який   їх завжди   радо  чекає. 

      «Я вдячна своєму татові  за все, що маю сьогодні. Завдяки моїм батькам я  і моя сестра отримали вищу освіту і знайшли своє місце під сонцем. Наш  батько – прекрасний, ніжний й чутливий душею людина», –  говорить про свого  батька  Марія Вікторівна,  яка вже і сама більше 35 років  віддала вихованню учнів.

Сьогодні Віктор Іванович Подогов  - почес­ний житель Шаулихи. Його шанують, бо й справді, є за що.

- Як улов, Вікторе Івановичу? — запитую.

- А  головне не улов, а спілкування з природою та людьми, — усміхнено відповідає   мудрий рибалка.

А я ж таки бажаю Віктору Івановичу та  всім  рибалкам - любителям  гарного улову  та  доброго настрою!

 

Валентина Довгань

Сільський голова села Шаулиха


Ніна Макарівна Михайлова

Все  щасливе на землі – від жінки…

 

      У житті кожної людини є місце служінню людському обов’язку. Воно починається там, де твоя праця, твої обов’язки стають справою і щастям твого життя, де люди не вимірюють свої зусилля однією лише сумою заробітку, а де людина чітко усвідомлює значення своєї роботи, наскільки б величною чи скромною вона не була, і розглядає її з точки зору спільних інтересів.

Така людина знає радість безсонних ночей, радість причетності до зусиль своїх односельчан.

          Саме Шаулиха стала місцем служінню людському обов’язку для Ніни Макарівни Михайлової.

                  Народилася Ніна Макарівна в переддень жіночого свята в далекому 1940 році в  сусідньому селі Романівка. З раннього дитинства зростала доброю, чуйною дитиною, не байдужою до чужого лиха. Завжди залюбки допомагала друзям, сусідам , знайомим. Цю рису характеру Ніна Макарівна зберегла і до сьогоднішніх днів.

    У школі вчилася добре, тому в   Київське медичне  училище вступила без проблем. Успішно  закінчила йогоі з  дипломом   фельдшера  поверталася  на рідну Тальнівщину.

А потім доля привела в Шаулиху, що з часом стала для неї рідною домівкою. Тут  одружилась з Миколою Петровичем та народила  сина, тут душа жінки прикипіла до людей, які стали їй рідними і дорогими.

    Доводилося буквально розриватися між своєю основною роботою   й сім’єю. Але на долю ніколи  жінка не нарікала. Працювала, бо знала, що так треба.

    Життєвий шлях Ніни Макарівни Михайлової  – це приклад служіння людям. Люди часто зверталися зі своїми наболілими проблемами до  фельдшера, знаючи, що обов’язково отримають кваліфіковану допомогу.  Не одна безсонна ніч пройшла біля хворого.

- У нас, медпрацівників, – згадує Ніна  Макарівна, - ніколи не буває легкої долі. І ніколи не буде, тому що доводиться за все боротись – за життя, за здоров’я, за щастя близьких, за мирний труд і спокій, за те, щоб усміхалися люди  і гралися діти.

… Я прожила в Шаулисі 54роки. Думала відпрацюю три роки та й  перейду в район. Ніколи не думала, що доля розпорядиться саме так. Тут кожна стежина, кожне дерево говорить своєю мовою й надихає на добро. Тай люди в селі добрі: і ні з ким із жителівне конфліктувала. В минулому році  захворів мій єдиний син Сергій. Скільки людей відгукнулося: провідували, допомагали, підтримувалиморально і матеріально. Навіть і не сподівалася на таку увагу. Так приємно, спасибі їм.

          Найдорожча для Ніни Макарівни нагорода, як вона зазначила, — це здоров’я односельчан та всіх рідних її людей.

    Мудра, розсудлива, доброзичлива, щиросердна. Зараз жінка на заслуженому відпочинку. Дай, Боже, їй ще довгих років життя, щоб мали ми до кого  звернутися за порадою.

    Багато теплих слів можна сказати на адресу Ніни Макарівни: і те, яка вона хороша людина, добра сусідка, турботлива мама, але здається, що цього буде замало.

      Вітаємо  Вас, Ніно Макарівно,  із днем народження та з святом весни і бажаємо  здоров’я, добра, благополуччя, щастя та любові. Нехай ця невеличка стаття буде для Вас свідченням нашої вдячності за вашу нелегку працю, за все добро, що Ви робили людям, за любов і ніжність, відданість та доброту. З роси і води Вам, на многії і благії літа!

        Усе ж недарма кажуть: все прекрасне на землі від весни і променів сонця, все щасливе на землі – від жінки…

Від імені сільської громади

Валентина Довгань

сільський голова


                            Жінка,  яка  дарує  радість

      Так без перебільшення можна сказати про  директора  Шаулиського сільського будинку  культури - Валентину Петрівну  Скалівенко.

      Її посмішка і щирість притягують   оточуючих, вона з тієї небагато чисельної когорти людей, які народжені дарувати радість іншим. Справді, там, де ця жінка, завжди весело, затишно і тепло. Така вже в неї вдача.

     Валентина народилася   в  Папужинцях.       Активна від природи, у  школі   Валя  була просто незамінною під час проведення свят, концертів, КВК. Її творчість і креативність допомагали зробити будь-який захід яскравим і феєричним. Тож не дивно, що ще з дитинства дівчина мріяла стати артисткою. Потім дорослішала, вирішила пов’язати  долю з  культурою, вступивши до Канівського культосвітнього училища. Тим паче, що й передумови для цього були всі – гарно співала, танцювала, добре навчалася, була  активісткою, користувалася неабияким авторитетом і в учителів, і в однолітків.   

      Але у цю мрію втрутилися доля і випадок. Коли навчалася   на першому курсі,  приїхавши додому на вихідні,  познайомилася з хлопцем із сусідньої Шаулихи.  Віталієві  давно  припала до душі  папужинська красуня, боячись втратити,  запропонував поєднати свої долі.

     І  Валя, недовго думаючи, окрилена мріями про щасливе майбутнє , яке вона будуватиме  власними руками,одружується з Віталієм та переїздить у Шаулиху.  А  невдовзі   один за одним  народилися і сини – Вадим  і  Владислав.Звісно за навчання  жінка  уже й не думала.  Та  любов до пісні  ніколи не покидала  її.

    Тому, отримавши пропозицію очолити Шаулиський будинок культури, одразу ж погодилася. Адже саме тут вона змогла себе реалізувати.

    Одним  з найбільших  її  досягнень у розвитку культури при Шаулиському СБК —створення  художнього  аматорського  колективу  «Шаулиський батальйон», учасники якого є бажаними  на всіх загально сільських заходах. А як   продемонстрували  учасники художньої самодіяльності  під  керівництвом  Валентини Петрівни   вертепне дійство, яке показували, ходячи від хати до хати, у    дні   різдвяних   свят.

     У фойє сільського будинку культури   жінка  організувала  та створила   «Українську світлицю».  А  щоб  її створити , було докладено  чимало зусиль дітей, батьків, односельчан.  Разом  збирали  експонати ,записували розповіді дідусів, бабусь про побут, звичаї,  предмети старовинного  вжитку.      Велику підтримку має  Валентина Петрівна  від чоловіка Віталія Дмитровича, який виконує всю чоловічу роботу, яка назбирується в будинку культури.

    Із захопленням відвідувачі споглядають на колиску, де  спить немовля. А виготовлений   макет української  печі навіює спогади  відвідувачів про  своїх предків, які вміли так вправно поратись  біля печі, а та  віддячувала людям теплом, домашнім  затишком і смачними стравами.

Особливою окрасою  світлиці є українські  рушники, і вони  дійсно безцінні, бо в них на вишиванці вилився і смуток, і радість,   і пісня , і  історія рідного народу.

    Валентина Петрівна згуртувала  біля себе молодь, малечу, дорослих людей. Вони дарують нам прекрасне — зустріч з піснею, віршованими  творами, запальними танцями.  І шаулиські  жителі від душі вдячні і Валентині Петрівні, і всім учасникам, які докладаютьмаксимум зусиль, аби заходи булинасиченими, цікавими, добре організованими.                  

    Валентина Петрівна – надзвичайно добра і ніжна матуся,    чуйна  донечка - помічниця  і для своєї мами – Марії Дем’янівни, і  для свекрухи – Тетяни Денисівни,  які також в усьому  її  підтримують .   А  ще  вона  кухар неперевершений, та й, власне, за що б не узялася  Валя  – все у неї виходить.

    Сьомого лютого  Валентина Петрівна святкує  своє 40 – річчя.

     Жінки з колективу «Шаулиський  батальйон»  зробили  мені настанову: «Ви ж дивіться, якщо будете писати про  Валентину Петрівну, скажіть, будь ласка, що таких людей, як вона, дуже мало. Добра душею, щира, витончена, творча, неординарна – це все про неї».

      Справді, погоджуюся на сто відсотків  із учасниками художньої  самодіяльності, бо я й сама відчуваю на собі вже багато  років особливу теплу ауру  цієї  людини.

    Тож хочеться цій чарівній, особливій жінці    побажати  якнайдовше  лишатися такою життєрадісною оптимісткою,   «Многая літа», багато терпіння, міцного здоров’я, нескінченного натхнення, невичерпних творчих сил,  віри, надії, любові   і  справжнього жіночого щастя!

За дорученням учасників художньої

самодіяльності та жителів села Шаулиха

сільський голова Валентина Довгань